Що робити, якщо ваша дитина заїкається
Причини заїкання, а також поради батькам про те, як допомогти дитині, якщо вона заїкаєтьсяБезсумнівно, заїкання дитини викликає в батьків занепокоєння та побоювання. Що з нею? Чи є це захворюванням? Чи можна цього позбутись? У хвилюванні за дитину батьки через необізнаність можуть припускатись таких помилок, які, замість того щоб допомогти малюку, підсилюють його заїкання, після чого воно із цілком природної фази становлення мови переходить у набуту навичку і фіксується.
Заїкання – це порушення темпо-ритмічної організації мовлення, зване ще логоневрозом або логоклонією. У цілому, заїкання може виникнути на трьох етапах розвитку дитини: найперший – між 2–3 роками, далі – у віці 6-ти років, коли дитина готується піти до школи, а також у період статевого дозрівання. Багато дітей у віці від 2 до 5-ти років проходять через період заїкання, повторюючи певні звуки, склади, слова чи фрази, пролонгуючи (подовжуючи) їх або роблячи зупинки, не промовляючи при цьому необхідний звук чи склад, або ж проявляють нерішучість у мові.
Однак, перш ніж почати журитися із приводу того, що ваша дитина заїкається, необхідно зрозуміти, що в переважній більшості випадків заїкання є перехідним процесом. Найчастіше в міру розвитку й формування мовного апарату, а також збільшення словникового запасу дитини заїкання проходить самостійно. Прийнято вважати, що до віку 5–6-ти років у 80% дітей заїкання проходить без зовнішньої допомоги. Іноді воно може тривати довше. Звісно, це не означає, що його треба ігнорувати, адже чим раніше ви почнете допомагати своєму малюку, тим легше йому буде впоратися з цією проблемою.
Ліків від заїкання не існує, але є ефективні методи його корекції, які доступні в домашніх умовах – в умовах родини, де панують любов і взаєморозуміння.
Якими є причини заїкання?
Причини заїкання не однозначні, дуже складно вказати на якусь одну, безпосередньо ту, що провокує заїкання. Найчастіше воно є результатом сукупності певних факторів. Експерти вважають, що до складу різноманітних факторів, що сприяють заїканню, належать такі:
генетика – у 60% людей, які заїкаються, є член сім’ї І–ІІ ступеня спорідненості, який заїкається. Також до заїкання може призвести наслідування мови близької людини;
ускладнення після перенесених інфекційних захворювань;
затримки розвитку мови – у результаті дитина хоче сказати більше, ніж поки ще здатна, що призводить до запинок, проблем з вимовою й заїкання;
особливості в роботі центральної нервової системи – складнощі у взаємодії різних ділянок мозку. Певні проблеми, збої в передачі імпульсів до м'язів і частин тіла, які беруть участь у відтворенні мовлення;
високий або підвищений рівень активності;
швидкий темп мови;
бурхливий розвиток мови в дітей, які почали розмовляти пізно (до трьох років, наприклад);
стресові та травмуючі ситуації – психологічна травма або психотравма, власне, до заїкання може призвести будь-яка ситуація, в якій дитина втрачає відчуття стабільності та безпеки;
штучне (нав'язане) перелаштування дитини з шульги (лівші) на правшу;
завищені вимоги до дитини (розповідати вірші, повторювати прочитаний щойно текст тощо) та акцентування уваги на вадах у вимові. Дитина, намагаючись все більше й більше порадувати своїх батьків, під впливом внутрішньої напруги закріплює своє заїкання.
Перші ознаки заїкання
Перші ознаки заїкання зазвичай проявляються у віці 18–24-х місяців: відбувається лексичний сплеск, і діти намагаються скомпонувати свої перші речення, підбираючи та складаючи слова. Заїкання може засмутити й стурбувати батьків, але для дітей пройти через нього на даному етапі буде цілком природно. Важливо бути максимально терплячим з дитиною, наскільки це можливо.
Дитина може заїкатися протягом декількох тижнів або кількох місяців, заїкання може бути і спорадичним (епізодичним і нерегулярним). Однак, якщо ваша дитина заїкається часто, а заїкання продовжує посилюватись і супроводжується мімікою або жестами, її варто показати логопеду. Зробити це краще у віці близько 3-х років (не раніше).
Шкільні роки
Зазвичай, коли діти приходять у початкову школу й починають удосконалення своїх комунікативних навичок, заїкання падає до дуже низького рівня. Дитина шкільного віку, яка продовжує заїкатися, швидше за все знає про свої особливості мови як про серйозну проблему і від цього ніяковіє. Тому однокласники та друзі звертають на неї особливу увагу, а можуть навіть дражнити й висміювати.
Якщо подібне відбувається з вашою дитиною, порозмовляйте з учителем; під час занять він може вирішити цю проблему, впливаючи на дітей засобами своєї педагогічної майстерності. Учителю під силу зменшити кількість стресових ситуацій, пов'язаних з усним спілкуванням вашої дитини, – зробити це він може ще до початку логопедичної терапії.
Коли звертатись по допомогу
Якщо вашій дитині п'ять років і вона все ще заїкається, порадьтеся з педіатром і логопедом. Ви також можете проконсультуватися з фахівцями, якщо:
повторення цілих слів і фраз стає надмірним, систематичним і стійким;
повторення звуків і складів починає відбуватися частіше;
спостерігається збільшення пролонгації (подовження) слів;
мова стає особливо ускладненою або напруженою;
ви помічаєте підвищення напруги м'язів обличчя чи артикуляційної мускулатури;
ви помічаєте вокальну напруженість, що призводить до підвищення тону або гучності;
ваша дитина намагається уникати ситуацій, які вимагають розмови;
ваша дитина змінює слово через страх перед заїканням;
у вашої дитини поряд із заїканням з'являються мімічні рухи або рухи тіла;
у вас є інші побоювання щодо мови вашої дитини.
Дізнайтесь: можливо, у вашій школі вам можуть запропонувати діагностичне тестування й відповідну терапію на випадок, якщо ви стурбовані заїканням протягом шести місяців або більше.
Що можуть зробити батьки
Насамперед подумайте, що могло призвести до появи проблеми. Чи є в родині людина, яка заїкається? Або, можливо, дитина контактує з такими людьми вдома чи на вулиці? Чи не відбулося чогось особливого в житті вашого малюка, що могло його налякати або стурбувати? (Іноді достатньо навіть звичайного ляпаса або візиту Дідуся Мороза, щоби злякатись). Якщо таких ситуацій не було, то існує велика ймовірність, що порушення мови мають виключно характер особливостей розвитку, що виникають у результаті невідповідності ступеня розвитку мовного апарату й словникового запасу, яким дитина вже може оперувати, щоб висловитися.
Спробуйте такі кроки, щоб допомогти вашій дитині:
Не вимагайте від дитини говорити весь час чітко та правильно. Дозвольте їй висловлюватись весело і приємно – у задоволення.
У жодному разі не можна загострювати увагу дитини й робити їй зауваження через те, що її вимова неправильна. Дитина не зрозуміє цього, а вирішить, що вона «не така, якою має бути», що, звичайно, тільки погіршить ситуацію.
Не кажіть: «Не заїкайся», «Кажи повільніше, ти почав заїкатись», не давайте «добрих порад». Наприклад, таких, як «Коли ти нервуєш, то починаєш заїкатися, заспокойся», «Зменш швидкість», «Не поспішай» або «Зроби глибокий вдих». Не виправляйте дитину. Такі слова можуть призвести до фіксації заїкання, спровокують появу почуття страху й сором'язливості.
Не кажіть також про проблеми дитини, думаючи, що вона не надасть їм великого значення або не почує ваших розмов з іншими дорослими. Не драматизуйте ситуацію.
Не треба нагороджувати дитину за правильно вимовлені фрази – це навчить її того, що спочатку вигідніше якийсь час позаїкатися, щоби потім отримати похвалу за правильну вимову.
Використовуйте сімейні трапези як прекрасний час для спілкування. Уникайте відволікаючих чинників, таких, як радіо чи телебачення.
Уникайте того, щоб ваша дитина була змушена розмовляти чи читати вголос у дискомфортній для себе ситуації або у випадку, коли її заїкання посилюється. Краще в цей час запропонувати їй певні заняття, які не потребують багато розмов.
Не переривайте вашу дитину й не вимагайте від неї почати все спочатку.
Не кажіть дитині, щоб вона подумала, перш ніж висловитись.
Забезпечте спокійну атмосферу в родині. Постарайтесь уповільнити темп сімейного життя.
Коли розмовляєте зі своєю дитиною або з іншими людьми в її присутності, кажіть повільно й чітко. Це вимагає практики. Але моделювання повільного темпу мовлення неодмінно допоможе плавності мовлення вашого малюка.
Підтримуйте природний зоровий контакт з вашою дитиною. Постарайтесь не відводити погляд, не відвертатись і нічим не показувати їй свого засмучення.
Дозвольте вашій дитині самостійно висловитися, закінчивши думку або речення. Робіть паузу перед відповіддю на запитання вашої дитини або коментарями.
У спілкуванні з дитиною варто використовувати прості й короткі речення. Тоді вона теж буде використовувати такі самі, і їй буде легше зберегти зв'язність мовлення.
Також варто попрацювати й над розвитком мовного апарату. Це можна робити просто заради задоволення й забави, наприклад, дути (видувати мильні бульбашки, надувати кульки), співати, видавати різні веселі наслідувальні звуки (наприклад, муркотіння кішки або рохкання свинки).
Також необхідно приділяти увагу самооцінці дитини. Коли дитина, яка заїкається, піде в дитячий садок, то там її можуть висміювати інші діти. У результаті вона не тільки зафіксує заїкання, а й істотно зменшить контакти або збільшиться рівень її агресії. Тому їй необхідно навчитись не соромитися свого заїкання й не ставитись до нього, як до великої проблеми.
Головне, якщо наша дитина заїкається, ми як батьки повинні чуйно реагувати на такого роду сигнали, оточити дитину любов'ю та проявляти терпіння у ставленні до особливостей її розвитку.
Мотивація. Спонукання до дії.
Причини, за яких ми докладаємо зусиль, долаємо труднощі, прагнемо до того, що нас приваблює. Про мотивацію в житті дорослих написано багато книг. Мотивація є однією з головних турбот керівників, які відповідають за роботу підлеглих. Без неї неможливі успіх і розвиток підприємства. З неї починається будь-яка дія. Відомо, що мотивація має вирішальне значення у зрілому віці. Ну, а в житті дітей?
Діти не відрізняються від дорослих тією мірою, у якій ми звикли думати. Вони теж потребують справжньої мотивації до діяльності, розвитку, боротьби з труднощами, навчання тощо. Дитині не достатньо наказати, мало доручити що-небудь. Хоча це просто й швидко – використати переваги дорослого і... крикнути: «Давай роби !». Але дитяча мотивація зароджується зовсім не тут. Навпаки, накази, сухі вказівки, команди, тиск – це руйнівники мотивації. Звісно, вони можуть дати бажаний ефект, але тільки на певний час, поверхово, паралельно руйнуючи ту справжню, глибоку й міцну внутрішню мотивацію, завдяки якій дитина, як і дорослий, втягується у працю із власної волі, з бажання або почуття відповідальності.
Використовуючи псевдомотиваційні стратегії, ми руйнуємо реальну мотивацію дитини. Довгостроковий ефект у результаті виявляється контрпродуктивним і протилежним задуманому: замість дитини, яка самостійно дбає про виконання обов'язків, прекрасно розвивається, гідно приймає виклики, ми отримуємо дитину, якій нічого не хочеться. «Якщо я над ним не стою й не контролюю, він усе одно не виконує завдання», – скаржаться батьки. «Здатний, але ледачий», – кажуть учителі. «Усе розуміє, але не має амбіцій, поводиться, як дворічна дитина», – журяться всі навкруги.
«Як мотивувати дітей?» – це питання постає все частіше. А відповідь зовсім поруч. Достатньо щирого заохочення й підтримки, щоби змогла прокинутись їхня власна, внутрішня мотивація. І тримайтесь подалі від будь-яких дій, які цю внутрішню мотивацію підштовхують там, де це зовсім недоречно.
Дітям властиві великий інтерес до світу й допитливість. Їхня мотивація на навчання, прийняття викликів, отримання знань і навичок саме й випливає із цієї живої цікавості. Схвалення, прийняття, свобода, повага підтримують і розвивають мотивацію. Проблема в тому, що те, що руйнує мотивацію, часто сприймається нами як те, що її зміцнює. Давайте розглянемо найбільші руйнівники мотивації, щоб не сплутати їх з підтримкою або стимулом, заохоченням, навіть якщо вони, на перший погляд, здаються ефективними.
Руйнівники мотивації
Нагороди. Так, нагороди – це руйнівники внутрішньої мотивації. «Якщо ти зробиш ці завдання з математики, то отримаєш 20 гривень на кишенькові витрати». Така стратегія призводить до того, що дитина починає діяти тільки або в першу чергу заради нагороди. Це як робота виключно заради грошей. Не плутайте однак нагороду з визнанням. Повага й захоплення зусиллями, яких дитина докладає для виконання завдання, найбільш доцільні.
Покарання. Вони демотивують так само, як і нагороди, сприяють тому, що дитина починає діяти в основному так, щоб уникнути покарання, а її внутрішня мотивація зникає. Але не плутайте покарання з наслідками. Іноді їх важко відрізнити, однак між ними є суттєва різниця. Наслідок – це прямий результат дії (або її відсутності). «Якщо не зробиш домашню роботу, то не отримаєш морозиво» – це покарання. «Якщо не зробиш домашню роботу, то підеш у школу непідготовленим» – це наслідок.
Погрози й шантаж – працюють так само, як і покарання: викликають страх, який займає місце мотивації.
Викликане почуття провини ми часто плутаємо з почуттям відповідальності. Почуття провини демотивує, бо з ним нічого не можна зробити, це емоційне покарання. Відповідальність – це інструмент для роботи, для подальших дій з усвідомленням наслідків.
Відсутність сенсу й мети. Діти, як і дорослі, не люблять робити те, у чому не бачать сенсу. Вимушеність таких дій породжує в нас глибоке почуття втрати часу, провокуючи появу гніву й розчарування.
Діти із задоволенням докладають зусиль для виконання завдання, якщо знають, що є його метою. Роль дорослого в тому й полягає, щоб розкрити значення поставленого завдання. При цьому «учи англійську, тому що без неї ти не знайдеш жодної роботи» для дитини не має ні сенсу, ні значення, тому що вона не може охопити своєю дитячою свідомістю таку далеку за часом перспективу. «Учи англійську мову, щоб ти міг прочитати інструкцію до нової комп'ютерної гри, яку прислала тітка з Лондона» - це й мета, й сенс, і відповідає розумінню юного створіння.
Незрозуміле завдання. Як я можу зробити щось, якщо не знаю, що мені робити? Розуміння сенсу завдання є основним кроком до його виконання, і саме ми, дорослі, повинні про це подбати.
Нечесна поведінка у ставленні до дитини. Наприклад, застосування подвійних стандартів – доросла людина має право бути втомленою, провести поганий день або просто іноді розслабитись, у той час як від дитини завжди чекають хорошого фізичного та психоемоційного стану й повної безвідмовності. Нечесним по відношенню до дитини також буде порушення даного їй слова.
Тиск. Має багато «облич», і кожне з них працює демотивуюче. Поспіх, примус, погрози, шантаж, конкуренція... Покарання та нагороди також є свого роду тиском.
Руйнування почуття власної гідності. Наприклад, порівняння з іншими, висміювання, ігнорування проблем та інтересів дитини, а також негативна оцінка її як людини. «Ти ледачий», «Сергій робить це краще» та інші оціночні судження такого типу відбивають бажання докладати зусиль й віру в те, що можна впоратися з поставленим завданням. Так само руйнівно діє протиставлення з позиції піднесення світу дорослих над світом дитини, показуючи, що справи дорослих важливі, а справи дитини ні, ігнорування й нехтування тим, що важливо для маленької людини.
Виручка й поблажки. Це завуальовані руйнівники почуття власної гідності. Такі дії, з одного боку, дають послаблення, можливість полінуватися, знімають з дитини будь-яку відповідальність, а з іншого – є прихованим невербальних посилом: «Ти не впораєшся, ти поганий, я набагато краще, ніж ти». Страх невдачі та зневіра у власних силах – це сильні гальмівники, що тримають нас на місці й не дозволяють рухатись уперед.
Відсутність розуміння та емпатії (усвідомленого співпереживання). Діти, як і дорослі, мають свої слабкості та обмеження. Їхні небажання й неприязнь до якоїсь дії часто приймаються за лінощі чи зневажання, тим часом вони можуть бути наслідком, наприклад, поганого самопочуття, хвороби або стресу.
Короткий вказівник
Як уникнути в повсякденному житті всіх цих небезпечних рифів? Варто знати про їх існування й кожну нашу дію стосовно дитини ретельно звіряти з описаним вище. А чи можна простіше? Можна. Основою всього є емпатія! Треба уникати такої поведінки у відношенні до дітей, яку ми самі не хотіли б відчути на собі. «Не робіть дитині того, що неприємно вам». А якщо вже зірвались і припустились помилки, просто вибачтесь і поговоріть з дитиною відверто. Своє почуття провини замініть відповідальністю.
Даємо дитині можливість допомагати іншим людям
Ще одна стратегія зміцнення острівців компетентності та внутрішньої мотивації полягає в наданні дітям можливості допомагати іншим людям. Діти, які роблять свій внесок у благополуччя інших людей, відчувають задоволення, почуття компетентності й підвищеної мотивації займатися навіть тими видами діяльності, які вони раніше вважали важкими. Ось приклади того, як діти можуть допомагати іншим людям:
Один з найбільш далекоглядних способів допомогти дітям відчути себе компетентними полягає в тому, щоб знизити їхній страх перед невдачами.Дорослі можуть боротися з цим страхом, ініціюючи дискусії про те, як страх перед помилками породжує відчуття приниженості й негативно впливає на процес навчання. Вихователь може поділитися власним досвідом здійснення помилок.
Ми допоможемо дитині припинити боятися помилок, якщо не будемо реагувати на них осудливо або роблячи зневажливі зауваження. Розглядайте помилки дитини як можливість для її навчання й оволодіння навичками вирішення проблем. Робіть такі конструктивні коментарі, як: «Цього разу все пішло не так, як ти розраховував. Але давай подумаємо про те, що ти можеш зробити по-іншому наступного разу». Коли діти знають, що їх не будуть засуджувати або критикувати за помилки, вони стають більш оптимістичними й мотивованими, охочіше відповідають стають активними.
Заохочуємо мотивацію й оптимізм дитини в довгостроковій перспективі
Інстинктивний оптимізм і внутрішня мотивація - істотні характеристики, які рухають кожну дитину вперед і які можна виховувати (або знищувати) протягом усього дитинства. Іноді для розвитку цих якостей потрібні додаткові зусилля й час, але вони, безумовно, допоможуть зміцнити інстинктивний оптимізм дитини та її внутрішню мотивацію.
Одного разу діти - лісові мешканці домовилися пожартувати над батьками. У цій затії брали участь зайчик-хвалько, їжачок-колючий бочок, вовчок -вперед скок і ведмежа-дай лапу, друже. Було їм нудно, а ввечері їх чекали одні й ті ж завдання дорослих: вмиватися, чистити зуби, лягати спати. Від однієї цієї думки звірятам хотілося спати.
Змова
Досить з мене! - затупотів лапами зайчик-хвалько. - Набридло кожен день йти в ліжко.
Так! Так! - став повторювати їжачок-колючий бочок.
- Мама з татом так рано не сплять. У них ще купа часу, щоб веселитися.
Мої фільми дивляться, коли я засинаю. А мені кажуть, що сни цікавіші. - почав злісно гарчати вовчок - вперед скок.
Тут заговорило ведмежа: «А давайте не будемо лягати спати!»
Так! Так! закричали малюки, але тут втрутився розумний їжачок.
«Просто так не спати не вийде. Вони все одно нас покладуть в ліжку. Потрібен план. » - таємниче прошепотів колючий.
- «Давайте будемо вигадувати різні відмовки. Наприклад, хочу пити, в туалет, ліжко жорстке і все, що спаде на думку. Так начебто ми і не відмовляємося спати лягати, а й спати теж не будемо. »
«Ура!» - закричали звірі-малюки.
- «Тепер ви нас до самого ранку не вкладете спати!»
Сказано зроблено. Увечері, коли малюків стали вкладати спати, вони вигадували все нові і нові відмовки. Щось їм заважало, десь у них свербіло, хтось їх колов. Звичайно вони лягли спати дуже пізно. Їх план спрацював. Вранці батьки звірят стали ділитися тим, що сталося ввечері. У кожного була одна і та ж ситуація: діти не хотіли по-доброму лягати в ліжко. Найкмітливішим виявився тато-заєць: «Це вони змовилися, щоб не спати. Захотілося їм по-дорослому себе вести.»
План дорослих
«Давайте і ми домовимося» - запропонувала мама-їжачиха.
- «Хочуть по-дорослому, нехай буде так.»
У батьків дозрів план: нехай діти не сплять скільки витримають, але за умови, що буде тихо і в кімнаті горить тільки нічник. А вранці обов'язковий підйом на зарядку.
Настав вечір. Звірята в передчутті здійснення свого плану, а батьки свого. Як тільки малюки почали вередувати, придумувати відмовки, батьки відразу з усім погодилися. При цьому поставили свої умови: тиша і нічник.
Стало позіхати ведмежа. І так солодко позіхає, що і не помітило як заснуло на підлозі. Їжачок читав розумні книжки. Перша сторінка була цікавою, друга вже повільно йшла, а третю так і не дочитав він до кінця. Заснув. Зайчик так настрибався за цілий день, що сил вже більше не було. І якось стрибати одному, в тиші було зовсім не весело. Позіхнув, потягнувся і очі самі закрилися. Найстійкіший виявився вовчик. Він довго-довго дивився на місяць. Але коли той зник за горизонтом, то теж пішов у ліжко. Звірята спали всю ніч солодко-солодко. Їм снилися барвисті сни.
Зараз, коли памперси доступні всім, багато батьків взагалі вважають, що до горщика привчати не потрібно. От підросте, знімемо памперси, і все буде гаразд. А є така категорія батьків, які налаштовані революційно й зовсім протилежно. Горщик із перших місяців! Вони тримають свою дитину над горщиком, чекають… Іноді вдається. Хто ж правий?
Найголовніше правило, яке треба засвоїти батькам, це те, що саджати на горщик необхідно не за віком, а за готовністю самої дитини до горщика.
Помітили Ви, скажімо, що в маляти ця «найсерйозніша справа» відбувається в певний час доби. Це означає, що можна спробувати посадити на горщик (за умови, що малюк вже сидить, звичайно). Не забудьте: для першого знайомства горщик обов’язково повинен бути теплим. Інакше переляк і неприємні емоції, а, надалі й небажання сідати на горщик Вам гарантовані. Так часто буває, що малюка саджають теплою попою на холодний горщик, і він потім нізащо не бажає повторювати цю процедуру. Доводиться горщик ховати – і надовго.
Самостійно проситися на горщик кожна дитина може почати в «індивідуальному віці». Якщо це відбувається в півтора-два роки – це зовсім нормально. Природою так і передбачено.
Отже, ви ласкаво запропонували горщик маляті, посадили, і, розважаючи його казкою або іграшкою, пояснюєте йому зміст того, що відбувається. Потрібно, погладжуючи животик за годинниковою стрілкою, вимовляти звуки, що відповідають процедурі, і спробувати зацікавити його новим завданням. Звичайно на горщику не можна сидіти подовгу. Хвилин п’ять, не більше. А якщо нічого не вийшло, однаково похваліть малюка. Він же намагався. Скажіть йому підбадьорливі слова, наприклад: «Нічого не вийшло? Ну спробуємо потім ще, так?» Дуже часто ми чуємо застереження фахівців: не дозволяйте дітям гратися на горщику! Вони звикнуть, і будуть сидіти на горщику годинами. В процесі приучення можна скористатися цією паличкою-виручалочкою.
Надійний спосіб привчити до горщика, - це сказати маляті: «Давай сядемо на горщик і збудуємо будиночок». Чому б і не погратися п’ять хвилин? А якщо дитина починає засиджуватися, дуже легко її підняти, покликати, зробити ще що-небудь цікаве. Вона легко погодиться! Знову ж все залежить від фрази, сказаної мамою. Якщо мама буде смикати дитину і нудно піднімати, можна зазнати поразки. А якщо мама скаже своєму дослідникові: «А тепер пішли подивимось, що там…» (у коробці, на кухні), то й результат буде відповідним.
Що ще потрібно враховувати, привчаючи до горщика? Ваша дитина повинна бути впевнена, що покакає вона у горщик, або, через п’ять хвилин після сидіння на ньому,- у штанці, батьки ніколи не будуть її критикувати. І завжди будуть любити її однаково. Це дуже делікатна проблема, і розв’язувати її потрібно теж дуже делікатно. Ніколи не засуджуйте свого малюка за промахи, це так ображає! Наберіться терпіння та не дайте маляті затаїти страх або ненависть до цього страшного предмета, з появою якого розпочалися проблеми. Малята вперті, але однаково вони бруднять і мочать штанці не на зло Вам, повірте. Звичайно, покачати головою під час конфузу необхідно, але не більше того. А кричати, або бити, і тим більше карати малюка в такій ситуації недозволено.
Якщо з якої-небудь причини Вам відразу не вдалося привчити дитину до горщика, і малюк не хоче сідати на нього, заберіть горщик на декілька тижнів, а то й на місяць. Обов’язково! Нехай забудеться ворожість до нового предмета. До горщика дитина повинна відчути тільки позитивні почуття!
Не слухайте розповіді подружок, які повідомляють, що їхні малята вже «давно на горщику». Ваше маля унікальне! Його час ще настане. І тільки Ви знаєте, як все потрібно робити.
ПІДВЕДЕМО ПІДСУМОК
- Будьте уважні й самі намагайтеся визначити час, коли вашого малюка можна почати привчати до горщика.
- Не сваріть дитину, якщо в неї нічого не вийшло.
- Похваліть, якщо все гаразд.
- Якщо процес приучення відбувся не так, як потрібно, заберіть горщик на тиждень або декілька тижнів, а потім повторіть все спочатку.
Переконайтеся, що ваша дитина має посильні обов’язки, доручення в сім’ї.Розпочинайте формування в дитини відповідального ставлення до своїх обов’язків з одноразових, легких для виконання доручень.
Залучайте дитину до сімейних справ, не відсторонюйте від того, що роблять дорослі: „Допоможи мені розставити чашки”, „Як думаєш, яку скатертину постелити на стіл?”, „Давай разом поллємо квіти, витремо пил”. Давайте дитині доручення, з якими вона може впоратися самостійно.
Не квапте дитину. Дозвольте їй виконати доручене у зручному для неї темпі – адже дитина не має такого досвіду, як доросла людина. Справа батьків – пам’ятати самим і впевнити в цьому дитину, що з кожним днем у неї буде додаватися і досвіду, і умінь.
Не кажіть дитині: „Я зроблю це сама, ти дуже повільний (у тебе не виходить, як треба; не маю часу чекати; ти не знаєш, як зробити тощо).
Використовуйте прийом „Підказка”. Наприклад, дзвінок будильника підкаже дитині, що час сідати за уроки, картинка відповідного змісту натякне, що потрібно помити посуд (прибрати ліжко, погодувати собаку).
Заохочуйте дитину до повної самовіддачі в будь-якій справі.
Давайте дитині можливість принести користь сім’ї. Дитина має відчувати, усвідомлювати важливість свого вкладу в сімейні справи, необхідність своєї діяльності не тільки для неї самої, але й для інших.
Розказуйте дитині, чому так важливо добросовісно ставитися до дорученої справи, якими можуть бути наслідки, що може трапитися, якщо, наприклад, один із членів сім’ї забуде виконати свої обов’язки.
Будьте гнучкими у своїх вимогах. Не примушуйте дитину робити те, що їй дійсно не подобається. Запропонуйте, наприклад, виконати цю роботу разом.
Не сваріть дитину за погано виконану (або невиконану) роботу. Переконливіше буде зробити так, щоб дитина на власному досвіді дізналася про результати безвідповідальності: не прибрано кімнату – не можна запросити товариша в гості, не куплено хліба – уся сім’я вечеряє без хліба (не буде з чого зробити бутерброди до сніданку тощо).
Висловлюйте дитині вдячність за її конкретний внесок у ту чи іншу справу. Такий виховний прийом допоможе дитині відчути свою корисність, упевненість у своїх силах.
Так уже склалося, що в очі швидше кидається негативне, а до того, що людина робить добре, звикаємо, вважаємо за норму і не загострюємо на цьому своєї уваги. Але, якщо постаратися, завжди знайдеться те (справа, вчинок), за що можна похвалити (нагородити, відмітити) дитину: „Дякую за вимитий посуд. Ти мені дуже допоміг”, „Ти сам сів за уроки!”, „Молодець! Сьогодні ти зібрався швидше, ніж завжди!”. Похвала в присутності інших людей і неочікувана похвала є потужними стимулами.
Не обмежуйте свободу дитини у діях шляхом нав’язування своєї думки.
Довіряйте дитині. Радьтеся з нею. Відійдіть від стереотипної думки про те, що дитина „може таке порадити!”.
Проявляйте повагу до намірів дитини. Але дитина має усвідомлювати, що у житті завжди доводиться розплачуватись за наслідки своїх дій.
Не забирайте у дитини її самостійність. Дитина бере на себе рівно стільки, скільки батьки готові їй віддати. Разом з тим самостійність дитини повинна мати розумні межі.
Відповідальності неможливо навчити словесними методами. Належний контроль з боку батьків також навряд чи стане у пригоді – скоріше погіршить взаємостосунки з дитиною. Якщо ви хочете, щоб дитина відчувала відповідальність за щось, не заважайте їй. При нагоді надавайте дитині певну свободу дій, можливість приймати самостійні рішення та відповідати за свої вчинки. Але пам’ятайте: перехід до самостійності має бути поступовим.
Давайте дитині право вибору. Адже де немає вибору, там немає й відповідальності. Дитина має розуміти, що зробивши вибір на користь чогось одного, вона має відмовитися від чогось іншого.
Привчайте дитину ставити перед собою мету і докладати зусиль, щоб досягнути її.
Вчіть дитину розмірковувати над тим, як можна самостійно прийти до успіху в тій чи іншій справі.
Привчайте дитину вкладати в будь-яку справу частку своєї душі.
Діти не відрізняються від дорослих тією мірою, у якій ми звикли думати. Вони теж потребують справжньої мотивації до діяльності, розвитку, боротьби з труднощами, навчання тощо. Дитині не достатньо наказати, мало доручити що-небудь. Хоча це просто й швидко – використати переваги дорослого і... крикнути: «Давай роби !». Але дитяча мотивація зароджується зовсім не тут. Навпаки, накази, сухі вказівки, команди, тиск – це руйнівники мотивації. Звісно, вони можуть дати бажаний ефект, але тільки на певний час, поверхово, паралельно руйнуючи ту справжню, глибоку й міцну внутрішню мотивацію, завдяки якій дитина, як і дорослий, втягується у працю із власної волі, з бажання або почуття відповідальності.
Використовуючи псевдомотиваційні стратегії, ми руйнуємо реальну мотивацію дитини. Довгостроковий ефект у результаті виявляється контрпродуктивним і протилежним задуманому: замість дитини, яка самостійно дбає про виконання обов'язків, прекрасно розвивається, гідно приймає виклики, ми отримуємо дитину, якій нічого не хочеться. «Якщо я над ним не стою й не контролюю, він усе одно не виконує завдання», – скаржаться батьки. «Здатний, але ледачий», – кажуть учителі. «Усе розуміє, але не має амбіцій, поводиться, як дворічна дитина», – журяться всі навкруги.
«Як мотивувати дітей?» – це питання постає все частіше. А відповідь зовсім поруч. Достатньо щирого заохочення й підтримки, щоби змогла прокинутись їхня власна, внутрішня мотивація. І тримайтесь подалі від будь-яких дій, які цю внутрішню мотивацію підштовхують там, де це зовсім недоречно.
Дітям властиві великий інтерес до світу й допитливість. Їхня мотивація на навчання, прийняття викликів, отримання знань і навичок саме й випливає із цієї живої цікавості. Схвалення, прийняття, свобода, повага підтримують і розвивають мотивацію. Проблема в тому, що те, що руйнує мотивацію, часто сприймається нами як те, що її зміцнює. Давайте розглянемо найбільші руйнівники мотивації, щоб не сплутати їх з підтримкою або стимулом, заохоченням, навіть якщо вони, на перший погляд, здаються ефективними.
Руйнівники мотивації
Нагороди. Так, нагороди – це руйнівники внутрішньої мотивації. «Якщо ти зробиш ці завдання з математики, то отримаєш 20 гривень на кишенькові витрати». Така стратегія призводить до того, що дитина починає діяти тільки або в першу чергу заради нагороди. Це як робота виключно заради грошей. Не плутайте однак нагороду з визнанням. Повага й захоплення зусиллями, яких дитина докладає для виконання завдання, найбільш доцільні.
Покарання. Вони демотивують так само, як і нагороди, сприяють тому, що дитина починає діяти в основному так, щоб уникнути покарання, а її внутрішня мотивація зникає. Але не плутайте покарання з наслідками. Іноді їх важко відрізнити, однак між ними є суттєва різниця. Наслідок – це прямий результат дії (або її відсутності). «Якщо не зробиш домашню роботу, то не отримаєш морозиво» – це покарання. «Якщо не зробиш домашню роботу, то підеш у школу непідготовленим» – це наслідок.
Погрози й шантаж – працюють так само, як і покарання: викликають страх, який займає місце мотивації.
Викликане почуття провини ми часто плутаємо з почуттям відповідальності. Почуття провини демотивує, бо з ним нічого не можна зробити, це емоційне покарання. Відповідальність – це інструмент для роботи, для подальших дій з усвідомленням наслідків.
Відсутність сенсу й мети. Діти, як і дорослі, не люблять робити те, у чому не бачать сенсу. Вимушеність таких дій породжує в нас глибоке почуття втрати часу, провокуючи появу гніву й розчарування.
Діти із задоволенням докладають зусиль для виконання завдання, якщо знають, що є його метою. Роль дорослого в тому й полягає, щоб розкрити значення поставленого завдання. При цьому «учи англійську, тому що без неї ти не знайдеш жодної роботи» для дитини не має ні сенсу, ні значення, тому що вона не може охопити своєю дитячою свідомістю таку далеку за часом перспективу. «Учи англійську мову, щоб ти міг прочитати інструкцію до нової комп'ютерної гри, яку прислала тітка з Лондона» - це й мета, й сенс, і відповідає розумінню юного створіння.
Незрозуміле завдання. Як я можу зробити щось, якщо не знаю, що мені робити? Розуміння сенсу завдання є основним кроком до його виконання, і саме ми, дорослі, повинні про це подбати.
Нечесна поведінка у ставленні до дитини. Наприклад, застосування подвійних стандартів – доросла людина має право бути втомленою, провести поганий день або просто іноді розслабитись, у той час як від дитини завжди чекають хорошого фізичного та психоемоційного стану й повної безвідмовності. Нечесним по відношенню до дитини також буде порушення даного їй слова.
Тиск. Має багато «облич», і кожне з них працює демотивуюче. Поспіх, примус, погрози, шантаж, конкуренція... Покарання та нагороди також є свого роду тиском.
Руйнування почуття власної гідності. Наприклад, порівняння з іншими, висміювання, ігнорування проблем та інтересів дитини, а також негативна оцінка її як людини. «Ти ледачий», «Сергій робить це краще» та інші оціночні судження такого типу відбивають бажання докладати зусиль й віру в те, що можна впоратися з поставленим завданням. Так само руйнівно діє протиставлення з позиції піднесення світу дорослих над світом дитини, показуючи, що справи дорослих важливі, а справи дитини ні, ігнорування й нехтування тим, що важливо для маленької людини.
Виручка й поблажки. Це завуальовані руйнівники почуття власної гідності. Такі дії, з одного боку, дають послаблення, можливість полінуватися, знімають з дитини будь-яку відповідальність, а з іншого – є прихованим невербальних посилом: «Ти не впораєшся, ти поганий, я набагато краще, ніж ти». Страх невдачі та зневіра у власних силах – це сильні гальмівники, що тримають нас на місці й не дозволяють рухатись уперед.
Відсутність розуміння та емпатії (усвідомленого співпереживання). Діти, як і дорослі, мають свої слабкості та обмеження. Їхні небажання й неприязнь до якоїсь дії часто приймаються за лінощі чи зневажання, тим часом вони можуть бути наслідком, наприклад, поганого самопочуття, хвороби або стресу.
Короткий вказівник
Як уникнути в повсякденному житті всіх цих небезпечних рифів? Варто знати про їх існування й кожну нашу дію стосовно дитини ретельно звіряти з описаним вище. А чи можна простіше? Можна. Основою всього є емпатія! Треба уникати такої поведінки у відношенні до дітей, яку ми самі не хотіли б відчути на собі. «Не робіть дитині того, що неприємно вам». А якщо вже зірвались і припустились помилки, просто вибачтесь і поговоріть з дитиною відверто. Своє почуття провини замініть відповідальністю.
Даємо дитині можливість допомагати іншим людям
Ще одна стратегія зміцнення острівців компетентності та внутрішньої мотивації полягає в наданні дітям можливості допомагати іншим людям. Діти, які роблять свій внесок у благополуччя інших людей, відчувають задоволення, почуття компетентності й підвищеної мотивації займатися навіть тими видами діяльності, які вони раніше вважали важкими. Ось приклади того, як діти можуть допомагати іншим людям:
Один з найбільш далекоглядних способів допомогти дітям відчути себе компетентними полягає в тому, щоб знизити їхній страх перед невдачами.Дорослі можуть боротися з цим страхом, ініціюючи дискусії про те, як страх перед помилками породжує відчуття приниженості й негативно впливає на процес навчання. Вихователь може поділитися власним досвідом здійснення помилок.
Ми допоможемо дитині припинити боятися помилок, якщо не будемо реагувати на них осудливо або роблячи зневажливі зауваження. Розглядайте помилки дитини як можливість для її навчання й оволодіння навичками вирішення проблем. Робіть такі конструктивні коментарі, як: «Цього разу все пішло не так, як ти розраховував. Але давай подумаємо про те, що ти можеш зробити по-іншому наступного разу». Коли діти знають, що їх не будуть засуджувати або критикувати за помилки, вони стають більш оптимістичними й мотивованими, охочіше відповідають стають активними.
Заохочуємо мотивацію й оптимізм дитини в довгостроковій перспективі
Інстинктивний оптимізм і внутрішня мотивація - істотні характеристики, які рухають кожну дитину вперед і які можна виховувати (або знищувати) протягом усього дитинства. Іноді для розвитку цих якостей потрібні додаткові зусилля й час, але вони, безумовно, допоможуть зміцнити інстинктивний оптимізм дитини та її внутрішню мотивацію.
ЗАСИНАЛОЧКА ДЛЯ МАЛЕНЬКИХ ХИТРУНІВ
Одного разу діти - лісові мешканці домовилися пожартувати над батьками. У цій затії брали участь зайчик-хвалько, їжачок-колючий бочок, вовчок -вперед скок і ведмежа-дай лапу, друже. Було їм нудно, а ввечері їх чекали одні й ті ж завдання дорослих: вмиватися, чистити зуби, лягати спати. Від однієї цієї думки звірятам хотілося спати.
Змова
Досить з мене! - затупотів лапами зайчик-хвалько. - Набридло кожен день йти в ліжко.
Так! Так! - став повторювати їжачок-колючий бочок.
- Мама з татом так рано не сплять. У них ще купа часу, щоб веселитися.
Мої фільми дивляться, коли я засинаю. А мені кажуть, що сни цікавіші. - почав злісно гарчати вовчок - вперед скок.
Тут заговорило ведмежа: «А давайте не будемо лягати спати!»
Так! Так! закричали малюки, але тут втрутився розумний їжачок.
«Просто так не спати не вийде. Вони все одно нас покладуть в ліжку. Потрібен план. » - таємниче прошепотів колючий.
- «Давайте будемо вигадувати різні відмовки. Наприклад, хочу пити, в туалет, ліжко жорстке і все, що спаде на думку. Так начебто ми і не відмовляємося спати лягати, а й спати теж не будемо. »
«Ура!» - закричали звірі-малюки.
- «Тепер ви нас до самого ранку не вкладете спати!»
Сказано зроблено. Увечері, коли малюків стали вкладати спати, вони вигадували все нові і нові відмовки. Щось їм заважало, десь у них свербіло, хтось їх колов. Звичайно вони лягли спати дуже пізно. Їх план спрацював. Вранці батьки звірят стали ділитися тим, що сталося ввечері. У кожного була одна і та ж ситуація: діти не хотіли по-доброму лягати в ліжко. Найкмітливішим виявився тато-заєць: «Це вони змовилися, щоб не спати. Захотілося їм по-дорослому себе вести.»
План дорослих
«Давайте і ми домовимося» - запропонувала мама-їжачиха.
- «Хочуть по-дорослому, нехай буде так.»
У батьків дозрів план: нехай діти не сплять скільки витримають, але за умови, що буде тихо і в кімнаті горить тільки нічник. А вранці обов'язковий підйом на зарядку.
Настав вечір. Звірята в передчутті здійснення свого плану, а батьки свого. Як тільки малюки почали вередувати, придумувати відмовки, батьки відразу з усім погодилися. При цьому поставили свої умови: тиша і нічник.
Стало позіхати ведмежа. І так солодко позіхає, що і не помітило як заснуло на підлозі. Їжачок читав розумні книжки. Перша сторінка була цікавою, друга вже повільно йшла, а третю так і не дочитав він до кінця. Заснув. Зайчик так настрибався за цілий день, що сил вже більше не було. І якось стрибати одному, в тиші було зовсім не весело. Позіхнув, потягнувся і очі самі закрилися. Найстійкіший виявився вовчик. Він довго-довго дивився на місяць. Але коли той зник за горизонтом, то теж пішов у ліжко. Звірята спали всю ніч солодко-солодко. Їм снилися барвисті сни.
Олександра Бондаренко
Як привчати малюка до горщика?
Немає такої мами, яку хоч один раз не торкнулася проблема приучення своєї дитини до горщика. І всім, без винятку, хотілося б, щоб цей період відбувався непомітно й гармонійно, і, найголовніше – швидко! Але так не буває. Або буває, але дуже рідко. Головний ключик до розв’язання проблеми – терпіння і спокій. Зараз, коли памперси доступні всім, багато батьків взагалі вважають, що до горщика привчати не потрібно. От підросте, знімемо памперси, і все буде гаразд. А є така категорія батьків, які налаштовані революційно й зовсім протилежно. Горщик із перших місяців! Вони тримають свою дитину над горщиком, чекають… Іноді вдається. Хто ж правий?
Найголовніше правило, яке треба засвоїти батькам, це те, що саджати на горщик необхідно не за віком, а за готовністю самої дитини до горщика.
Помітили Ви, скажімо, що в маляти ця «найсерйозніша справа» відбувається в певний час доби. Це означає, що можна спробувати посадити на горщик (за умови, що малюк вже сидить, звичайно). Не забудьте: для першого знайомства горщик обов’язково повинен бути теплим. Інакше переляк і неприємні емоції, а, надалі й небажання сідати на горщик Вам гарантовані. Так часто буває, що малюка саджають теплою попою на холодний горщик, і він потім нізащо не бажає повторювати цю процедуру. Доводиться горщик ховати – і надовго.
Самостійно проситися на горщик кожна дитина може почати в «індивідуальному віці». Якщо це відбувається в півтора-два роки – це зовсім нормально. Природою так і передбачено.
Отже, ви ласкаво запропонували горщик маляті, посадили, і, розважаючи його казкою або іграшкою, пояснюєте йому зміст того, що відбувається. Потрібно, погладжуючи животик за годинниковою стрілкою, вимовляти звуки, що відповідають процедурі, і спробувати зацікавити його новим завданням. Звичайно на горщику не можна сидіти подовгу. Хвилин п’ять, не більше. А якщо нічого не вийшло, однаково похваліть малюка. Він же намагався. Скажіть йому підбадьорливі слова, наприклад: «Нічого не вийшло? Ну спробуємо потім ще, так?» Дуже часто ми чуємо застереження фахівців: не дозволяйте дітям гратися на горщику! Вони звикнуть, і будуть сидіти на горщику годинами. В процесі приучення можна скористатися цією паличкою-виручалочкою.
Надійний спосіб привчити до горщика, - це сказати маляті: «Давай сядемо на горщик і збудуємо будиночок». Чому б і не погратися п’ять хвилин? А якщо дитина починає засиджуватися, дуже легко її підняти, покликати, зробити ще що-небудь цікаве. Вона легко погодиться! Знову ж все залежить від фрази, сказаної мамою. Якщо мама буде смикати дитину і нудно піднімати, можна зазнати поразки. А якщо мама скаже своєму дослідникові: «А тепер пішли подивимось, що там…» (у коробці, на кухні), то й результат буде відповідним.
Що ще потрібно враховувати, привчаючи до горщика? Ваша дитина повинна бути впевнена, що покакає вона у горщик, або, через п’ять хвилин після сидіння на ньому,- у штанці, батьки ніколи не будуть її критикувати. І завжди будуть любити її однаково. Це дуже делікатна проблема, і розв’язувати її потрібно теж дуже делікатно. Ніколи не засуджуйте свого малюка за промахи, це так ображає! Наберіться терпіння та не дайте маляті затаїти страх або ненависть до цього страшного предмета, з появою якого розпочалися проблеми. Малята вперті, але однаково вони бруднять і мочать штанці не на зло Вам, повірте. Звичайно, покачати головою під час конфузу необхідно, але не більше того. А кричати, або бити, і тим більше карати малюка в такій ситуації недозволено.
Якщо з якої-небудь причини Вам відразу не вдалося привчити дитину до горщика, і малюк не хоче сідати на нього, заберіть горщик на декілька тижнів, а то й на місяць. Обов’язково! Нехай забудеться ворожість до нового предмета. До горщика дитина повинна відчути тільки позитивні почуття!
Не слухайте розповіді подружок, які повідомляють, що їхні малята вже «давно на горщику». Ваше маля унікальне! Його час ще настане. І тільки Ви знаєте, як все потрібно робити.
ПІДВЕДЕМО ПІДСУМОК
- Будьте уважні й самі намагайтеся визначити час, коли вашого малюка можна почати привчати до горщика.
- Не сваріть дитину, якщо в неї нічого не вийшло.
- Похваліть, якщо все гаразд.
- Якщо процес приучення відбувся не так, як потрібно, заберіть горщик на тиждень або декілька тижнів, а потім повторіть все спочатку.
Сьогодні велику популярність здобула книга відомого вченого і талановитого педагога Ю.Б. Гіппенрейтер «Спілкуватися з дитиною. Як?», в які Ви можете знайти відповіді на питання, які хвилюють всіх батьків: «Як побудувати нормальні відносини з дитиною?», «Як примусити її слухатися?» тощо. Пропонуємо Вашій увазі декілька порад автора.
Переконайтеся, що ваша дитина має посильні обов’язки, доручення в сім’ї.Розпочинайте формування в дитини відповідального ставлення до своїх обов’язків з одноразових, легких для виконання доручень.
Залучайте дитину до сімейних справ, не відсторонюйте від того, що роблять дорослі: „Допоможи мені розставити чашки”, „Як думаєш, яку скатертину постелити на стіл?”, „Давай разом поллємо квіти, витремо пил”. Давайте дитині доручення, з якими вона може впоратися самостійно.
Не квапте дитину. Дозвольте їй виконати доручене у зручному для неї темпі – адже дитина не має такого досвіду, як доросла людина. Справа батьків – пам’ятати самим і впевнити в цьому дитину, що з кожним днем у неї буде додаватися і досвіду, і умінь.
Не кажіть дитині: „Я зроблю це сама, ти дуже повільний (у тебе не виходить, як треба; не маю часу чекати; ти не знаєш, як зробити тощо).
Використовуйте прийом „Підказка”. Наприклад, дзвінок будильника підкаже дитині, що час сідати за уроки, картинка відповідного змісту натякне, що потрібно помити посуд (прибрати ліжко, погодувати собаку).
Заохочуйте дитину до повної самовіддачі в будь-якій справі.
Давайте дитині можливість принести користь сім’ї. Дитина має відчувати, усвідомлювати важливість свого вкладу в сімейні справи, необхідність своєї діяльності не тільки для неї самої, але й для інших.
Розказуйте дитині, чому так важливо добросовісно ставитися до дорученої справи, якими можуть бути наслідки, що може трапитися, якщо, наприклад, один із членів сім’ї забуде виконати свої обов’язки.
Будьте гнучкими у своїх вимогах. Не примушуйте дитину робити те, що їй дійсно не подобається. Запропонуйте, наприклад, виконати цю роботу разом.
Не сваріть дитину за погано виконану (або невиконану) роботу. Переконливіше буде зробити так, щоб дитина на власному досвіді дізналася про результати безвідповідальності: не прибрано кімнату – не можна запросити товариша в гості, не куплено хліба – уся сім’я вечеряє без хліба (не буде з чого зробити бутерброди до сніданку тощо).
Висловлюйте дитині вдячність за її конкретний внесок у ту чи іншу справу. Такий виховний прийом допоможе дитині відчути свою корисність, упевненість у своїх силах.
Так уже склалося, що в очі швидше кидається негативне, а до того, що людина робить добре, звикаємо, вважаємо за норму і не загострюємо на цьому своєї уваги. Але, якщо постаратися, завжди знайдеться те (справа, вчинок), за що можна похвалити (нагородити, відмітити) дитину: „Дякую за вимитий посуд. Ти мені дуже допоміг”, „Ти сам сів за уроки!”, „Молодець! Сьогодні ти зібрався швидше, ніж завжди!”. Похвала в присутності інших людей і неочікувана похвала є потужними стимулами.
Не обмежуйте свободу дитини у діях шляхом нав’язування своєї думки.
Довіряйте дитині. Радьтеся з нею. Відійдіть від стереотипної думки про те, що дитина „може таке порадити!”.
Проявляйте повагу до намірів дитини. Але дитина має усвідомлювати, що у житті завжди доводиться розплачуватись за наслідки своїх дій.
Не забирайте у дитини її самостійність. Дитина бере на себе рівно стільки, скільки батьки готові їй віддати. Разом з тим самостійність дитини повинна мати розумні межі.
Відповідальності неможливо навчити словесними методами. Належний контроль з боку батьків також навряд чи стане у пригоді – скоріше погіршить взаємостосунки з дитиною. Якщо ви хочете, щоб дитина відчувала відповідальність за щось, не заважайте їй. При нагоді надавайте дитині певну свободу дій, можливість приймати самостійні рішення та відповідати за свої вчинки. Але пам’ятайте: перехід до самостійності має бути поступовим.
Давайте дитині право вибору. Адже де немає вибору, там немає й відповідальності. Дитина має розуміти, що зробивши вибір на користь чогось одного, вона має відмовитися від чогось іншого.
Привчайте дитину ставити перед собою мету і докладати зусиль, щоб досягнути її.
Вчіть дитину розмірковувати над тим, як можна самостійно прийти до успіху в тій чи іншій справі.
Привчайте дитину вкладати в будь-яку справу частку своєї душі.
Немає коментарів:
Дописати коментар